Палаюча рука - П. Несамбут

Гриць добіг до свого будинку й зупинився, переводячи дух. В легенях горіло полум'я гарячого літнього повітря, та й, мабуть, не тільки повітря обпікало йому нутро. Він дивився на свій рідний будинок, наче ніколи його не бачив, можливо, останній раз він заходитиме в нього. «Добре. Нема чого чекати, я сам на це пішов. Перестань плакати і йди в бій знову і знову, знову і знову», – слова лісника мимоволі згадалися Грицю. «В мене є час, не треба його марнувати», – Подумав Гриць і увійшов до двору, усадженого різною рослинністю. Тут все було таке близьке до нього й через кілька хвилин цього вже не буде. Він залишиться сам. Назавжди.

– Мені треба з вами поговорити. – дещо грубо сказав Гриць батькам, які сиділи в залі на дивані, читаючи газети.

– Про що? – лагідно спитала мати, намагаючись заспокоїти грубість сина.

– У мене була сестра. Чому я про це дізнаюсь не від вас? – останні слова Гриць майже прокричав, терпець увірвався йому саме зараз. Можливо він розумів, що чим сильніше посвариться, тим легше буде піти й забути їх.

Батьки перезирнулись між собою, їхні обличчя похмурніли, мати хотіла щось сказати, але батько випередив її:

– Ми не хотіли тебе засмучувати. Думали розповісти тобі, коли в тебе будуть свої діти, щоб ти міг все зрозуміти.

Відповідь була логічна й, мабуть, правильна, на думку Гриця, та він знав навіщо сюди прийшов, тому темпу не збавив:

– А звісно, НАВІЩО МЕНІ ЗНАТИ, ЩО МОЮ СЕСТРУ ЗАБРАЛИ В ЛІКАРНЮ ТОМУ, ЩО ВОНА БУЛА СЕРЙОЗНО ХВОРА ТАК? І більше я її не бачив. ЧОМУ ВИ НЕ СКАЗАЛИ?

– Я тобі вже пояснив. – стримано відповів батько, встаючи на ноги. – А звідки ти все дізнався?

– Неважливо. А НІ, СТРИВАЙТЕ. ВАЖЛИВО, ЩЕ Й ЯК ВАЖЛИВО. НЕ ВІД ВАС!

Гриць грюкнув дверима, й вибіг з двору на вулицю. Він тепер безхатченко. В нього не було нічого. Сварка була трішки награна, але краще Грицю й не придумати.

– Ти куди? Грицю! Вернись! Ти маєш знати правду! – кричали в слід батьки. Вони вже вибігали на вулицю. Та Гриць побіг, що духу. «Мені не потрібна ця правда, завдання я виконав» Біг втамовує лють. Біг втамовує сум. Біг втамовує сльози. Ти просто біжиш й навкруги нема нічого. Вдих, видих, вдих, видих. «Так буде краще. Так буде краще.»

«В тебе є час, якого немає в інших»

«Я реалізую його. Я зможу.»

«Перестань плакати і йди в бій знову і знову»

«Я зможу. До Сергія. Вперед. Позаду вже нічого немає. Нічого…»

Так згадалась розмова з уявним лісником. Гриць до цих пір так і не втямив, чи він реальний? І хто він взагалі такий і чому він говорив саме з ним? Та це неважливо, треба вибирати зброю. Гриць вже добіг до гаражу Сергія.

– З батьками владнав. – якось без смутку, без емоцій сказав Гриць. – то, що ти там мені казав краще взяти з собою?

– Хлопче, якщо треба поговорити, ти говори, дай волю почуттям. Я все вислухаю. – з розумінням сказав Сергій. Він з жалем дивився на Гриця. Він то вже не раз бачив осиротілих людей, по своєму бажанню. Вже всі, хто з руху опору пройшли крізь це сумне випробовування.

Гриць промовчав і стиснув у руках спис, так що й пальці побіліли. Вигляд мав дивно сердитий й сумний водночас. Наче йому тільки-но сказали, що вмерла його улюблена тваринка, а на додачу ще й наказали переробити всю домашню роботу, бо бачите «не правильно оформлено».

– Дай мені зброю. – тільки й видавив Гриць. – Я хочу її випробувати. Негайно.

– Хлопче, ти монстр. – засміявся Сергій, Гриць видавив усмішку у відповідь. Усмішка та була щира. Він давно не сміявся.

Отже, Сергій дав Грицеві арбалет, з напученнями, що це якраз для новачків. Вони вийшли на старе шкільне футбольне поле неподалік. За полем росли великі, товсті дерева, а за ними дерев'яна огорожа – це було ідеальне місце для стрільб. За огорожею нічого не було видно, Сергій сказав, що там гаражі, тому не страшно, якщо стрільнеш вище.

– Добре. Зараз я покажу тобі, як вставляти арбалетний болт в арбалет. – Сергій почав натягувати тятиву арбалета до гачка. Трішки помучившись, він все ж таки натягнув її. – Ну, ти молодий, будеш швидше натягувати. – Сергій усміхнувся до Гриця, та в тій усмішці була батьківська тривога й сум.

Гриць спробував натягнути, й справді було доволі не важко. Трохи потренувавшись, в нього стало добре виходити. Отже арбалет був заряджений, а Гриць готовий його випробувати, а заодно себе.

– Спробуй влучити в он ту вербу. – Сергій показав на товсту старезну вербу, яка вже почала трухнути. – Заплющ одне око, а іншим дивись вздовж болта. Як тільки прицілисся, натисни курок.

Болт просвистів і виструнчився у вербі. Гриць мав задоволений вигляд, але Сергій був чомусь смутний.

– Що з вами? – занепокоєно спитав Гриць, побачивши неясне обличчя тренера.

– Молодий ти ще. Дуже молодий. Мабуть наймолодший, хто був у русі опору. – Сергій дивився на Гриця стурбованим поглядом, наче на сина.

– Ну то й що? – якось агресивно спитав Гриць, а потім отямившись, лагідно додав. – Я сам це обрав. Мене ніхто не змушував.

– Я розумію. Але ти ще навіть не жив можна сказати. А завтра ми всі можемо загинути. – сльози покотились лицем старого. – Можеш відмовитись поки не пізно, поживеш ще. – з надією запропонував Сергій.

– Я не піду назад. Все. Вороття немає, я з вами. – Гриць, з упевненим лицем, швидко зарядив арбалет й влучив прямо в ціль.

Вони тренувались увесь вечір. У Гриця дедалі краще виходило, він уже стріляв у своїй броні, що б призвичаїтись рухатись у ній. Прохожі здивовано поглядали на цю парочку. Та Грицю було вже все рівно. Потім Сергій приніс Грицю коротенький стилет і показав основи ближнього бою. Гриць добре пропотів за вправами, що й вони не замітили, як потемніло. Натреновані до схочу чоловіки пішли до Сергія в квартиру. Хазяїн швидко приготував простеньку вечерю. Мовчки поївши, з важкими головами вони полягали спати. Перша ніч Гриця на самоті. Перша ніч коли він знав, що не повернеться до батьків, що мати не приготує йому смачного обіду, а батько не розповість, щось цікаве. Перша й найхвилююча ніч, коли він знав, що завтра взагалі може не повернутись живим…

3

Здавалось, безкінечна ніч пролетіла швидко. Гриць встав, навіть, з піднесеним бойовим настроєм. Все таки він мав змогу діяти самостійно й мандрувати, сидіння вдома вже занадто занудило його. Навіть мандри з жахливою метою, хоч як не крути мандри.

– Вставай, пора вже. Йди поснідай. – твердий, вже давно не сонний, голос остаточно розбудив Гриця. Сергій стояв перед ним і проникливим поглядом дивився на Гриця. – Йди їж. Я вже склав все спорядження в машину.

Гриць очумався, вдягнувся й пішов на кухню. З'їв вівсяну кашу з сосискою й запив кавою. Приємне тепло розлилося тілом. «Ну, повний вперед!» – Гриць був готовий до всього, принаймні він так думав. Вийшли з квартири, замкнули дерев'яні двері, спустились вниз і енергійно пішли до гаража. Сергій відкрив ворота й сів у старий фургон, вказав Грицю на переднє сидіння й завів ревучий мотор. Гриць роздивився чудернацьку машину. Вона виглядала доволі стара, як ззовні так і всередині, але була практична й зручна. Видно, що вона підлаштована саме для таких неочікуваних поїздок. Сергій, закривши ворота, вернувся до машини й дав по газу й шалено скрикнув: «Вперед, назустріч смерті!». Тоді він розсміявся, як маніяк, а очі його запалали, як у тих ящірок. Він явно, щось випив зранку, подумав Гриць і не став питати, що саме. Спочатку хлопець трохи хвилювався, та згодом старий його навіть розвеселив. Він їхав, як навіжений, сигналячи всім підряд, та підрізаючи дорогі машини з криками: «Дорогу простакам! А то будеш завтра підлогу ящіркам чистити! ХА-ХА-ХА!» Дві години дороги промайнули дуже швидко. Вони під’їжджали до Києва. Проїхали довгий міст через широке Дніпро куди впадає Десна. Гриць зрозумів, що, можливо, він в останнє бачить води своєї рідної Десни. Йому стало сумно й паскудно на душі, але один лише погляд на старого, який в дорозі зробився божевільним, легко розвіяли всі зайві негаразди.

Ще добру годину вони їздили по зеленому місту, поки фургон не завернув у вузеньку непомітну вуличку. Проїхавши пару старих домівок, вони зупинились біля такого ж будинку. Сергій промовив:

– Будинок Будинського. Бачу вже всі тут. – Сергій показав на чотири автомобіля, які стояли біля двору. – Ходімо.

Він вийшов з машини й упевнено розкрив хвіртку та подався до будинку. Гриць не відставав. В маленькому дворі майже нічого не було, крім двох старих дерев по боках кам’яної стежки, яка вела до гарного будинку. Сергій зайшов у дім, Гриць за ним. У вітальні на них чекали десяток людей, тих самих, що швидко говорили вчора у Сергія на комп'ютері.

– Ну, нарешті. Привіт! – з радісним потиском руки підійшов Будинський й почав знайомити Гриця з членами руху опору. – Микола, Олег, Володимир, Олександр, Тарас, Іван, Руслан, Юля і Вікторія. Всі по черзі привіталися з Грицем. Гриць зауважив, що всі стояли з великими сумками за плечима й мали вигляд готових до всього людей.